Стаття підготовлена в рамках проведення системою безоплатної правової допомоги спільної акції до Дня захисту прав дитини на Львівщині начальником відділу організаційної роботи, юридичного забезпечення діяльності та персоналу Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Орестом Шотом
Питання захисту прав дітей регулюється великою кількістю нормативно-правових актів, як міжнародних, так і національних, зокрема: Конвенцією ООН про права дитини, Конституцією України, Сімейним, Цивільним, Кримінальним, Цивільним процесуальним, Кримінальним процесуальним та іншими кодексами України, Законами України «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та іншими, указами Президента України, постановами КМ України та іншими підзаконними актами, що беззаперечно підтверджує важливе місце цього питання в системі національного та міжнародного законодавства.
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, а у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
Статтею 3 Закону України «Про охорону дитинства» визначено основні принципи охорони дитинства, а саме.
Всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної правової допомоги, необхідної для забезпечення захисту їхніх прав, на підставах та в порядку, встановлених законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.
Закон України «Про безоплатну правову допомогу», відповідно до Конституції України, визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, а також державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.
Згідно з статтею 7 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» безоплатна первинна правова допомога є видом державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб і включає у себе:
- надання правової інформації;
- надання консультацій і роз’яснень з правових питань;
- складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);
- надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.
За загальним правилом звернення про надання одного з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 цього Закону, надсилаються або подаються особами, які досягли повноліття, безпосередньо до центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних органів центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції.
Однак необхідно звернути увагу на те, що відповідно до частини другої статті 10 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» звернення про надання одного з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 цього Закону, що стосуються дітей, надсилаються або подаються їх законними представниками (батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують функції опікунів і піклувальників).
Згідно з статтею 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років), малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою – дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Відповідно до Цивільного кодексу України – людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою, а усі фізичні особи мають цивільну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов’язки і вони є рівними для усіх.
Фізична ж особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними має цивільну дієздатність.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним кодексом України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
Цивільне законодавство розрізняє такі поняття:
- часткова цивільна дієздатність (фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років);
- неповна цивільна дієздатність (фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років);
- повна цивільна дієздатність (фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
Так, відповідно до статті 31 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість) та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Важливим є те, що малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Згідно з статтею 32 Цивільного кодексу України, неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, передбачає крім правочинів, зазначених у статті 31 цього Кодексу, право неповнолітньої особи:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.
Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування відповідно до закону.
Слід зазначити, що неповнолітня особа окрім прав має і обов’язки.
Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону; особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.
Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, самостійно на загальних підставах, а у разі відсутності майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Згідно з статтею 1179 Цивільного кодексу України, обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
З метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки, встановлюються опіка та піклування.
Згідно з статтею 56 Цивільного кодексу України, органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад.
Права та обов’язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.
Цивільним законодавством визначено, що опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними, а піклування – над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
Відповідно до статті 61 Цивільного кодексу України, орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу, а саме, коли суд встановлює:
- опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
- піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування, а також встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, коли вони призначаються судом.
Статтею 63 Цивільного кодексу України передбачено, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю та лише за її письмовою заявою і переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника.
При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.
Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.
До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.
Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров’я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.
Відповідно до статті 79 Цивільного кодексу України, дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду, а рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
Статтею 28 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.
Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієздатність.
Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб, відповідно до статті 39 Цивільного процесуального кодексу України, захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом, а неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.
Відповідно до статті 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.
Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
Цивільним процесуальним законодавством передбачено, що повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:
- довіреністю фізичної особи;
- свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
При цьому довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.
Довіреність фізичної особи, яка є суб’єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якої прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов’язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.
Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.
У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.
Суд може призначити або замінити законного представника за клопотанням малолітньої або неповнолітньої особи, якщо це відповідає її інтересам.
Звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому частиною другою статті 241 Цивільного процесуального кодексу України, а саме: суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.
Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.
Окремо необхідно звернути увагу на те, що у цивільному процесі можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Статтею 45 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб та брати участь у цих справах. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.
З метою захисту прав і свобод людини і громадянина у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може особисто або через свого представника звертатися до суду з позовом (заявою), брати участь у розгляді справ за його позовними заявами (заявами), а також на будь-якій стадії розгляду вступати у справу, провадження в якій відкрито за позовами (заявами) інших осіб, подавати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, у тому числі у справі, провадження в якій відкрито за позовом (заявою) іншої особи. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини повинен обґрунтувати суду неможливість особи самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Невиконання Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини вимог щодо надання зазначеного обґрунтування має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу (залишення позовної заяви без руху, повернення заяви).
Статтею 23 Закону України “Про прокуратуру” передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, а саме виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов’язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником.
З метою представництва інтересів громадянина в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.
Окремо слід звернути увагу на застосування законодавства, яке регулює правовідносини, стороною яких є дитина чи її законний представник.
Так, засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів визначає Сімейний кодекс України.
Відповідно до статті 7 Сімейного кодексу України, сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.
Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї.
Статтею 8 Сімейного кодексу України зазначено, що коли особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Сімейний кодекс України визначає сімейні права такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.
Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.
Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, то відповідно до статті 16 Сімейного кодексу України, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків.
Надає допомогу особі у здійсненні нею своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, згідно з статтею 17 Сімейного кодексу України, також орган опіки та піклування.
У випадках, передбачених Сімейним кодексом України, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування і його рішення є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу, а саме: у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.
У цьому випадку законодавством встановлено спеціальний порядок, відповідно до якого, орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.
З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.
Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду, однак у такому випадку розгляд поданої заяви припиняється.
Участь органу опіки та піклування є обов’язковою під час розгляду судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Однак суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Важливо знати, що згідно з статтею 156 Сімейного кодексу України, неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.
Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини а також право на безоплатну правову допомогу у суді.
Окрім, передбаченого Законом України «Про безоплатну правову допомогу», права особи на отримання безоплатної первинної правової допомоги, статтею 13 цього закону дано визначення поняття безоплатної вторинної правової допомоги, як виду державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.
Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:
1) захист;
2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;
3) складення документів процесуального характеру.
Відповідно до статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (визначення понять наведені в Законі України «Про охорону дитинства»), є суб’єктами права на безоплатну вторинну правову допомогу, тобто на всі види правових послуг, передбачені частиною другою статті 13 цього Закону.
В цивільному, адміністративному, кримінальному (як потерпілій особі) процесах цю допомогу надають через місцеві центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, а через Регіональні центри – особам у кримінальних провадженнях стосовно яких відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії, а також особам, засудженим до покарання у вигляді позбавлення волі.
Статтею 18 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» визначено порядок подання звернень про надання безоплатної вторинної правової допомоги.
Звернення про надання одного з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 13 цього Закону, що стосуються дітей, подаються їх законними представниками за місцем фактичного проживання дитини або її законних представників незалежно від реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.
Водночас із зверненням про надання безоплатної вторинної правової допомоги законний представник особи повинен подати документи, що підтверджують належність особи або осіб, стосовно яких звертається законний представник, до однієї з вразливих категорій осіб, передбачених частиною першою статті 14 цього Закону.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», у разі звернення особи про надання одного з видів безоплатної вторинної правової допомоги Центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги зобов’язаний протягом десяти днів з дня надходження звернення прийняти рішення щодо надання безоплатної вторинної правової допомоги, а у разі отримання постанови слідчого, прокурора, ухвали слідчого судді, суду про залучення захисника для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії Центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги зобов’язаний негайно призначити захисника.
Таким чином, за умови належного виконання своїх обов’язків усіма учасниками правовідносин у сфері захисту прав дитини, зокрема, законними представниками (батьками, усиновителями, батьками-вихователями, прийомними батьками, патронатними вихователями, опікунами, піклувальниками, представниками закладів, які виконують функції опікунів і піклувальників), органами опіки та піклування, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, службами у справах дітей, центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, судами, системою безоплатної правової допомоги та іншими, і звичайно самою дитиною, права дитини мають всі передумови бути надійно захищеними.
