До Монастириського бюро правової допомоги звернулася громадянка Т. – жителька Монастириського району з питанням щодо незаконного звільнення із займаної нею посади. Жінка стверджувала, що її безпідставно звільнили з обласного комунального етнографічно-меморіального музею В. Гнатюка. Причина цьому – нібито систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на неї трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку (далі – ПВТР).
Адвокат, який співпрацює із системою безоплатної правової допомоги Ігор Андрусенко, представляв інтереси клієнтки Т. згідно з дорученням Чортківського місцевого центру з надання БВПД № 233 від 07.10.2016 року.
Відповідно до наказу керівництва установи, клієнтку призначили на посаду прибиральниці. Однак, за час роботи Т. начебто відзначилася неправомірною поведінкою.
Зокрема, роботодавець склав акт про те, що Т. відмовилася написати пояснення про відсутність на роботі протягом 4 годин, не повідомивши керівництво про причини відсутності.
Відтак, клієнтку звільнили із займаної посади на підставі п. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України за систематичне невиконання без поважних причин своїх обов’язків, покладених на неї трудовим договором та ПВТР. Однією з підстав для звільнення, згідно із відповідним наказом, є те, що Т. без поважних причин не з’явилася на роботу, про що свідчить відсутність її підпису у журналі обліку робочого часу.
Із допомогою Ігоря Андрусенка суд встановив, що позивачка була відсутня на робочому місці у зв’язку з незадовільним станом здоров’я, про що повідомила керівництво музею напередодні. Суд з’ясував, що Т. у цей день не мала змоги звернутися до лікарні, куди звернулася на наступний день і отримала листок непрацездатності. Із витягу ПВТР вбачається, що клієнтка ознайомилася з правилами лише після винесення наказу про вчинення правопорушення.
У своїх доводах правозахисник посилався на порушення норм законодавства про працю, позиції вищих судів та на конституційну норму (ст. 43), яка передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Як зазначив у суді Ігор Андрусенко, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Адвокат акцентував, що відповідач не надав доказів, які би стверджували: працівниця Т.систематично невиконувала без поважних причин свої обов’язки, покладені на неї трудовим договором та ПВТР. Ігор Андрусенко опирався й на те, що клієнтка під час прийняття на роботу не ознайомилася з ПВТР, що унеможливлювало звільнення, оскільки працівниця не могла порушити правила, з якими не ознайомилася.
Також правозахисник звернув увагу суду, що відповідач не надав доказів ознайомлення гр. Т. із графіком роботи, як і не надав доказів того, у який час їй потрібно виходити на роботу й виконувати функціональні обов’язки. До того ж, як переконував адвокат у суді, не був складений акт, у якому би відображалося, з якої по котру годину працівниця була відсутня на роботі.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі від 21.05.2008 року виклала таку позицію: при звільненні працівника з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, організація повинна навести конкретні факти невиконання працівником обов’язків, зазначити, коли саме це трапилося, які правопорушення вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли.
Правозахисник згадав і про п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9, у якому ідеться: у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з’ясувати, в чому конкретно проявилося порушення, що стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. 3 ст. 40 КЗпП України; чи додержав власник або уповноважений ним орган передбачені статтями Кодексу законів про працю правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень.
Отже, адвокат добився поновлення на роботі громадянки Т., виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди у розмірі 1000 грн.
Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 22.12.2016 р. відхилив подану музеєм апеляційну скаргу, залишив без змін рішення Монастириського районного суду від 22.09.2016 р. про задоволення позова частково.