Нажаль, статистика щодо розлучень в Україні, на сьогоднішній день, невтішна. Протягом 2021 року в Україні зросла кількість розлучень*. Збільшилася кількість розірваних шлюбів. У той же час, під час розірвання шлюбу, найбільше страждають не чоловік і не жінка, а їх спільні діти.
Так, в більшості випадків, після розлучення, колишнє подружжя починає проживати окремо. І тому постає питання – а з ким будуть проживати діти?
Як говорить нам Сімейний кодекс України, мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Однак, сформовані дві діаметрально протилежні позиції з приводу спору щодо дітей між батьком та матір’ю.
З однієї сторони – це презумпція на користь матері в спорах про визначення місця проживання, що дитина повинна проживати з матір’ю і лише за наявності виняткових обставин – дитина може залишитись проживати з батьком. У 2017 року ситуація з даного питання дещо змінилась. З’явилось рішення Європейського суду з прав людини (“М.С. проти України”) в якому чітко було визначено, що при визначенні місця проживання дитини, батьки повинні бути рівними. Однак, ні одна із даних позицій не є однозначною. Про одну із подібних ситуацій і піде далі мова.
До сектору Охтирського бюро правової допомоги звернулася матір неповнолітнього Іванка пані Олена (імена змінено із етичних мотивів). Рішенням одного із районних судів Сумської області її сина у добровільному порядку, було вирішено відібрати передати батькові, який проживає у Італійській Республіці. Важко уявити стан жінки, яка у зв’язку із таким рішенням суду не зможе спілкуватися зі своєю дитиною. Для правової допомоги у вирішення цією проблеми було призначено адвоката Володимира Жалковського, що співпрацює із системою БПД Сумщини.
Правник, розглянувши та вивчивши матеріали справи, дійшов до висновку, що при винесенні рішення першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права. А також висновки, викладені без врахування та дослідження поданих сторонами доказів і фактичних обставин справи.
Вимоги апеляційної скарги адвокат мотивував тим:
- судом першої інстанції не враховані обставини виїзду відповідачки разом із малолітнім сином до України. Оскільки остання спочатку дійсно мала намір відсвяткувати сімейні свята, а в подальшому повернутися до Італійської Республіки, однак навесні 2021 року позивач почав їй погрожувати.
- судом першої інстанції не врахована та обставина, що малолітній син сторін є громадянином України.
- судом першої інстанції не прийнято до уваги висновок органу опіки та піклування про умови проживання малолітньої дитини відповідно до якого орган опіки та піклування вважає недоцільним вилучення Іванка від матері та передачу його батьку, оскільки вказане рішення не відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Також у апеляції акцентовано увагу на тому, що судом першої інстанції не прийнято до уваги й забезпечення якнайкращих інтересів дитини. Оскільки дитина є громадянином України, вже більше року проживає на території України. Миттєве переміщення дитини до Італійської Республіки, спричинить розрив із соціальними зв’язками на території України, що може нанести невиправну шкоду дитині, спричинить психоемоційний стрес для останньої.
Апеляційний суд задовольнив скаргу та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову батька Іванка про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.
«Мабуть, найтяжчим питанням, яке виникає в ході розірвання шлюбу є те, з ким будуть проживати неповнолітні діти після розлучення батьків. Збираючи доказову базу та вивчаючи матеріали задля написання заяви до суду, що варіант розвитку подій буде найоптимальнішим для дитини. Забезпечення якнайкращих інтересів дитини** є найголовнішим, на що і спирався суд при вирішенні справи в апеляційній інстанції», – наголошує адвокат Володимир Жалковський.
Номер судового провадження: Справа № 591/8026/21 22-ц/816/496/22, посилання на постанову в ЄДРСР: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104802962
**Обґрунтовуючи мотиви апеляційної скарги, адвокат Жалковський В.Ю. посилався на п.п.1,2 ст.3, ч.ч.1,3 ст.9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховної Радою України 27 лютого 1991 року, Принцип 6, затверджений Декларацією прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, ст.ст.3,12,13,20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, правову позицію Верховного Суду України, викладену в Постановах від 05 серпня 2020 року у справі №521/14556/16 та від 21 жовтня 2015 року у справі №6-1598цс15, які судом першої інстанції не були враховані при розгляді справи.