03.10.2016 до Першого одеського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги звернулась гр. N., жінка, на яку поширюється дія Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, щодо допомоги при оскарженні відмови у наданні статусу біженця. Про діяльність Центру жінка дізналася завдяки рекомендації іншої особи.
Суть справи полягала в тому, що клієнтка центру прибула до України авіарейсом за маршрутом Мазарі-Шаріф-Стамбул-Одеса з метою переховатися від переслідувань, що загрожували їй та її чоловіку в країні походження. До України вона прибула легально на підставі національного паспорту та одноразової візи, отриманої у посольстві України в Пакистані, куди вимушена була переїхати у зв’язку із небезпекою, яка існувала для її життя та здоров’я в країні походження.
У зв’язку із тим, що в країні походження (Афганістані) вона та її чоловік піддавалися переслідуванням після прибуття до України, громадянка N. подала заяву про надання статусу біженця до ГУ ДМС в Одеській області. Проте рішенням Державної міграційної служби України від 30.05.2016 року №288-16 їй було відмовлено у наданні статусу біженця на підставі абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», оскільки міграційна служба вважала, що факти переслідування за ознаками відношення до певної соціальної або етнічної групи, що до громадянки N. відсутні.
28.09.2015 року громадянка N. отримала офіційну відмову і мала у п’ятиденний термін оскаржити відмову в судовому порядку або залишити територію України. 03.10.2016 року вона звернулася до Першого одеського місцевого центру з надання БВПД. Того ж дня співробітниками центру їй було призначено адвоката. Враховуючи, що особа звернулася в останній день подання позову, а судова практика по подібних справах склалася таким чином, що суди не поновлюють строк на подання адміністративного позову, адвокатом Русланом Фіхтманом того ж дня був складений та поданий позов до Одеського окружного адміністративного суду.
Позовна заява була прийнята до розгляду і призначена до слухання 16.12.2016 року.
ДМС України на підставі ст. 7 Закону України «Про біженців» є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст. 11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до ст.ст.1,25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст.26 Конституції України, ст.ст. 2,3 Закону України «Про біженців», біженцям гарантується захист державою, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України, інших держав та соціальний захист.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Приймаючи рішення від 30.05.2016 року №288-16, органами ДМС не було прийнято до уваги те, що громадянка N. знаходиться в зареєстрованому шлюбі із громадянином М., якому вже наданий статус біженця в Україні та постійно проживає на території України.
Адвокат Руслан Фіхтман довів у суді, що за цих обставин Україна гарантує возз’єднання родин та згідно положень ч.2 ст.4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» гарантує надання статусу біженця другому з подружжя, який ще не набув статусу біженця, за відсутності умов, передбачених абзацами 2-4 частини першої статті 6, пунктами другим і третім частини першої статті 25 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
Суд погодився із доводами адвоката та прийняв рішення, в якому зазначив, що відповідно до принципу верховенства права, в частині гарантованих Україною громадянам України, іноземцям та особам без громадянства прав ст.8 Європейської Конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, норми якої повинні безпосередньо застосовуватись державними органами на території України згідно положень ст.9 Конституції України та ст. 17, ч.5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», позов громадянки N. слід задовольнити в повному обсязі та зобов’язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання N. біженцем.